"Изольда Великолепная"

Тетралогія Катерини Лесніної «Изольда Великолепная» видана в серії фентезійного любовного роману. Я б на неї й уваги не звернула, якби не той факт, що автор отримала звання кращого дебютанта на Євроконі-2013. З чотирьох книг я подужала дві. Третю й четверту не читала і причина цього зовсім не у любовній лінії. Любовна лінія в романі хоч і задає тон, але поступово відтісняється на другий план соціально-політичною. В іншому випадку я б аплодувала таким змінам але тут…

Якби ці книги трапились мені до рук ще рік тому, я б прочитала їх усі і сказала б: «Ну що ж, автор має право на власну думку. Можливо, у її роздумах є раціональне зерно.» За цей рік нічого з цього й не змінилося. Автор, як і інші люди, має право на власну думку. І, можливо, таки має в чомусь рацію. Але мені майже фізично боляче читати цю її філософію. Виникає відчуття, немов би пані автор методично втоптує у бруд те, чим ми живемо від грудня минулого року. І сприйняти філософію того, хто втоптує в багно твої найдорожчі ідеали практично неможливо.

Я так і не змогла прочитати дві останні книги тетралогії, але й дві перші допомогли мені скласти пазл під назвою «Чому росіяни нас не розуміють?». Все виявилося до болю просто: для росіян будь-яка революція — зло за замовчуванням. При слові революція вони згадують у кращому випадку кривавий жовтень 1917-го, у гіршому — 1991, путч та розпад СРСР. В обох випадках революція уявляється чимсь диявольським, лиховісним. І Лесніна використала у своєму творі саме такий архетип революції — зображена нею «революція» виглядає пародією на справжню. І справа навіть не в тому, що організовується вона «згори» і не в тому, що її плодами збираються скористатися покидьки.  Революція, справжня революція, відбувається тоді, коли критична маса людей вже не може жити по-старому. Не просто не хоче, а не може. Фізично. А що ми бачимо у протектораті Дохерті? Люди ненавидять тих, хто п’є їхню кров, раби ненавидять своїх господарів, лорд-протектор бачить наскільки гнила система, якою живе протекторат. Але ніхто з них навіть не замислюється як можна жити інакше.  На такому ґрунті революція не виросте яких би грошових добрив їй не підсипали. А вже про те, що жодна революція в історії не починалася згори, я взагалі мовчу.

Я розумію звідки таке ставлення до революцій в росіян. У цієї нації надто розвинений культ мучеництва. Це добре видно на ставленні до Великодня. Якщо для українців головне це Воскресіння, торжество життя над смертю, «смертію смерть поправ»; то для росіян головними є «страсті Христові», муки та страждання і вони у переважній більшості не розуміють нашого майже тріумфального «Христос воскрес!», і не можуть осягнути того сенсу воскресіння, який є природним для нас . Оцей культ мучеництва та страждання дуже вигідний путінському режимі. Страдники не повстають, вони не здатні на революцію. І у цьому криється ще одна відмінність між нашими націями: на здивування росіян: «Як ви могли повстати проти своє влади?» українці відповідають таким же подивом: «А як ви могли не повстати?!». Революція у нас в крові, тоді як в росіян в крові така покірність долі, що стає страшно.

Ще однією помилкою пані авторки стала теорія змін згори. Реформи можуть бути тільки поступовими і надходити від президента/короля/лорда-протектора (потрібне підкреслити). Але чи може міняти систему людина, яка є породженням цієї системи і владу має лише завдяки їй? Кайя Дохерті, лорд-протектор, не виглядає ні противником системи, ні її породженням. Таке враження, що він був повністю ізольований від реальності більшу частину свого життя. Виглядає це штучно й надумано, але автор не змогла інакше створити образ реформатора. Лорд-протектор, що розбирався б у цьому гадючнику, не плекав би ілюзій щодо можливості поступових реформ і неминуче б став революціонером. Тоді як автор поставила собі ціль зобразити революцію, як зло.

У цьому нема її вини, така суть Росії, така філософія її народу. У цій країні на даному етапі розвитку революція в принципі неможлива. Це видно навіть у літературному плані: у П. Мирного Чіпка Варениченко йде на злочин, розчарувавшись у намаганні зробити світ кращим, справедливішим. А Розкольников Достоєвського саме за допомогою злочину намагається зробити світ «кращим». Але ця його теорія — тільки ширма, намагання прикрити свій  злочин високою ціллю, внаслідок чого знецінюється й висока ціль.

Таких Розкольникових в Росії за всю її історію було безліч і результатом їх діяльності стало знецінення високих душевних поривів. Українець, скептично посміхається, дивлячись на осінні протести студентів за ЄС. Але він виходить на Майдан, щоб захистити цих студентів після їх побиття «беркутом». І тисячі таких українців, об’єднаних вірою у вищу справедливість здатні померти за свої ідеали. Росіянин же, навіть підтримуючи протестувальників з Болотної площі, не готовий підтримати їх в боротьбі з владою; він впевнений, що вищої справедливості не існує, а ідеали створені для наївних дурнів, тож не варто за них помирати. Останнім бастіоном душі у нього залишається мучеництво і страх перед змінами, бо ті бувають тільки на гірше.

За такої розстановки сил зрозумілий страх росіян перед революціями загалом та Майданом зокрема. Люди, здатні на смерть, в ім’я своїх ідеалів виглядають в їх очах прибульцями з іншого світу чи з іншої епохи, у будь-якому випадку вони здаються чужинцями і не викликають у росіян нічого, окрім страху. А страх породжує агресію.

Щось я дуже далеко забралася вбік від книги. Що можна сказати про неї? Книга написана хорошою мовою, сюжетна фабула доволі оригінальна, герої (окрім лорда-протектора) вийшли живими й цікавими, любовна лінія також не перетворюється упродовж книги у чергові соплі з цукром… Але радити цю книгу я не стану. Бо її філософія настільки неприйнятна для мене, як донорська кров відмінної від моєї групи. І з цим нічого не поробиш.

Ніколи не зневірюйтесь у своїх ідеалах. І любіть Україну.