Четверта книга
циклу про “Котів-вояків” тільки підтверджує думку, що виникла в мене після
прочитання «Вогню і криги»: «Це така ПліП, тільки про котиків». Порівняння
доволі грубе, але в авторок циклу та в Джорджа Мартіна справді можна побачити
схожі методи роботи. Насамперед це традиція ні півсловом не оцінювати героїв у
тексті, залишаючи все на розсуд читача. До того ж, в обох випадках автори
схильні перевіряти принципи своїх героїв на міцність і дуже чітко та логічно
розраховувати наслідки їхніх вчинків для них самих та їхнього оточення.
У романі
«Здіймається буря» це особливо чітко видно з того, як наслідки нелогічного,
імпульсивного, але доброго вчинку Вогнесерда та його друга рятують в біді цілий
Громовий клан. З того, які важкі та далекосяжні наслідки має зрада колишнього
воєводи клану. З того, як один вибір одного кошеняти ледве не ламає його
дядька.
Власне, ця
книга оповідає про зраду і смерть. Про те, що вони ходять разом. Про те, як
одна зрада тягне за собою іншу. Синьозірка після зради Тигрокігтя втрачає опору
під лапами і ступає на небезпечний шлях безумства, тим самим зраджуючи свій
клан. Мимоволі, але від того зрада не перестає бути згубною. Хмаролап зраджує
довіру Вогнесерда та Громового клану і тим самим ускладнює життя молодому
воєводі, якому й без того не солодко. Громовий клан зраджує власні закони
честі, відмовляючи в допомозі Тіньовому клану і тим самим, хоч і рятується від
епідемії, але виявляється неготовим до того, яке місце займе Тигрокіготь в
залишеному напризволяще клані, і того, які наслідки це нестиме для всього лісу…
Це книга про
смерть. Смерть чигає на героїв усюди, Тіньовий клан страждає від епідемії,
Громовий — від вогню, насланого Двоногами, помирають любі серцю герої і ті,
кому до того присвятили хіба кілька сторінок. Угіддя чотирьох кланів вже не
просто місце, де важко жити — тепер це місце, над яким нависла тінь смерті.
Визначене, хоч і непросте життя чотирьох кланів тріщить по швах — і вмирає на
Раді в останніх розділах книги. Звичний світ остаточно загинув, але ніхто не
хоче в це вірити.
Вогнесердові
тут у чомусь простіше, бо він чужинець і того звичного померлого світу для
нього не існувало. А в чомусь складніше, бо чужинцю нема на кого опертися.
Принаймні, на початку книги. Він сам-один, на місці воєводи, обраний не зовсім
правильно, не знає, як діяти, залишився без найкращого друга і без наставниці.
А відповідальності йому відміряли значно більше, ніж звичайному воєводі.
Так, Вогнесерд
знайде нових союзників
і стане гідним воєводою. Але заплатить за це велику
ціну. Виросте над собою і знову й знову обиратиме між двома лихами, намагаючись
знайти вихід із замкнутого кола для свого клану, для себе, для всіх котів… Бо
це книга про вибір, навіть цілий підцикл — про
вибір, про його ціну та про його необхідність. Про те, що ми, байдуже,
коти чи двоноги, обмежені тільки наслідками свого вибору.
Четверта частина циклу старанно «підбирає
хвости» і збирає докупи розкидані сюжетні лінії, адже до закінчення першого
підциклу залишилося зовсім трохи. Смерть вже панує в лісі, безумство відбирає в
Громового клану Провідницю, а вогонь – домівку. Двоноги зі хтонічного жаху та віддаленої загрози стають
передвісниками загибелі… Кожен клан мусить обирати, як він пройде крізь смерть
і куди вирушить далі.
Колись саме на
цій книзі я зламалася, читаючи російський переклад. Так похмуро, безнадійно та
ще й погано написано. В українському перекладі похмурості не менше, але
відчуття «погано написано» (насправді — погано перекладено) нема. Доведеться
читати далі і вірити, що Синьозірка знала що робила, приймаючи до клану кицюню.
І що Громовий клан зможе вийти з майбутньої лиховісної бурі, не втративши своєї
честі, а його воєвода — знайти цей вихід. Тим паче, що і переклади, і
оформлення книг, незважаючи на швидкість виходу, тримаються на високому рівні.
Будемо сподіватися, це стане традицією видавництва АССА.
