Оскільки я не встигаю писати нормальні відгуки на всі прочитані книги, постараюся бути лаконічною.Це той випадок, коли автор плює на логіку і на правила, а у нього все одно виходить шедевр. Ніл Гейман не сильно замислювався над тим чи потягнуть два цапи візок з пасажиром, та ще й з належною швидкістю. Та й щодо правдоподібності інших деталей твору він явно не заморочувався. І коли розумієш, що на якість повісті це ніяк не вплинуло, то аж завидки беруть! Бо така неправдоподібно-реальна казка причаровує, затягує і тобі не виплутатися з неї, хоч би що кричав внутрішній реаліст.
Єдине, в чому Гейман притримувався реалізму - це характери персонажів. Вони й справді вийшли живими. Деякі настільки живими, що руки чухалися їх умертвити.
Придеруся хоч до чогось, щоб заспокоїтися.
Розумію, таємні організації - класика пригодницьких творів, але навіщо було вигадувати таємну організацію, про яку в тесті згадується двічі, та й то побіжно? А історія Дунстана та Уни? От для чого такі кхм... подробиці? Від них за версту несе дешевим дамським романчиком, чесно.
Ну от, пообурювалася і аж легше стало. А загалом, повість мені сподобалася, дуже сподобалася, особливо подяка "...Були й інші люди, які читали мою книгу у процесі написання і давали мені мудрі поради. Не їх вина, що я до цих порад не дослухався...". А в списку радників, до речі, найвідоміші британські письменники. Люблю здоровий егоїзм.
Скачати книгу можна тут, бо чує моє серце, що Геймана у нас видадуть десь після Сапковського.
Не купуйте російського. І любіть Україну.
Немає коментарів:
Дописати коментар