Юрій Камаєв "Мед з дікалоном"

Цю книгу я перечитала, певно, вдесяте. І вдесяте пожалкувала, що вона така коротка. Ці оповідання хочеться вивчити на пам'ять, чи хоча б розібрати на цитати. Кожне оповідання тут - це довершена, прекрасна історія, образи героїв такі, що хочеться аплодувати майстерності автора. Ну і заодно зняти перед ним капелюха за прискіпливе длубання в глибинах історії, завдяки якому так точно передано атмосферу тих часів.
Найкраще оповідання, як на мене - "Зі старого нотатника", але й інші також прекрасні.
Словом, видобути з мене адекватну оцінку цієї збірки неможливо. Виходять тільки захоплені вигуки.
А ще після кожного прочитання виникає бажання схопити автора за ґудзик і допитуватися: "Ну коли вийде наступна книга?".
І враховуючи те, що пан Камаєв раніше писав у жанрі фентезі, хочеться не випускаючи ґудзика приволокти його до редакції СФ і змусити вести авторську колонку.
Спиняє мене лише те, що матеріальної редакції у нас досі нема.
Обов'язково купіть і прочитайте цю книгу. І любіть Україну так, як її герої.

Андрій Валентинов "Овернський клірик"

Ааааа! Валентинова таки перекладали українською. Правда, всього одну книгу, що не може не засмучувати. Одразу попереджаю. що весь текст нижче, ода даному письменнику.
Книжка неймовірно класна. У ній є і гумор, і трагедія, і чари, і реальність. Причому така реальність, що хоч семінар з історії Середньовіччя по цій книзі готуй.
Але про дергів інтернет вперто мовчить, а автор у соцмережах не мешкає, тож його не спитаєш докладніше про цей народ.
Схоже, цей автор має сталі звички: робити головним героєм роману того, кого інші автори старанно обминають (в даному випадку монаха) і називати його кохану Інессою. А я що? А я нічого, мені просто приємно с:
Мені сподобався головний герой, мені сподобалися його учні, сподобалася Анжела-Цецилія і раптово не сподобалися катари. Хоча я досі впевнена, що хрестові походи на Південь Франції есті католицькій церкві та всім країнам - організаторам цих походів честі не роблять. Але катар, який так легко пожертвував життям брата Ансельма, знищив будь-яку симпатію з мого боку до цієї єресі.
Словом претензії до автора лише дві. Навіть одна, бо друга до видавництва. Отож претензія до автора - такий відкритий фінал, що не на одну книгу продовження вистачить. І де це продовження.
Ну і звична вже претензія до видавництва: і це все? Я хочу ще таких книг і зобов'язуюся їх купити, щойно будуть гроші. Дійте, панове.
Читайте хороші книги. І любіть Україну

Ольга Чигиринська "Справа вогню"

Я двічі починала читати книги пані Чигиринської, але вони були такими непростими як розумово, так і морально, а у мене була сесія... А після сесії знаходилися книги легші, простіші і я знову відкладала в довгу шухляду твори цієї авторки. Але цю книгу я твердо вирішила прочитати, адже вона відрізняється від класичного фентезі місцем дії - Японією часів Бакумацу та Мейдзі - та чесним дотриманням історичної правди. Та й книга виявилася легшою за попередні і щойно я розібралася в іменах, як вже жила разом з героями твору, страждала від безсилля, дивлячись як горить тисячолітня столиця, сумувала за загиблими, шукала схованого в темряві ворога. І не встигла кліпнути, як історія скінчилася. А мені мало.
Взагалі я була приємно здивована японськістю тексту. Повість настільки японська, наскільки це можливо, особливо якщо згадати, що авторка - українка. Герої вийшли надзвичайно живими і навіть відразливий образ Міури виписано так, що я можу лише схилити голову перед майстерністю авторки і покірно визнати, так добре ніколи не напишу.
Історичних реалій у повісті безліч, чому я була дуже рада. А ще до цих історичних реалій додаються виноски-пояснення, що радує ще більше. От лише класифікацію японських жінок "легкої поведінки" довелося гуглити самостійно. Ставлю це у докір автору, раптом виправить ситуацію :)
 Я можу писати ще багато, але все це будуть беззмістовні вигуки захоплення. Скажу лише, що це перша книга "вампірської" тематики, яка справді мене захопила. Я чекатиму виходу цієї книги українською мовою і лихо тому, через кого я її не дочекаюся.
Читати книгу онлайн можна тут. Я бідна студентка, тому чесно заплатити пані Чигиринській за її роботу не можу і прошу пробачення. Обіцяю виправитися за першої нагоди. Але найкращим варіантом була б можливість купити паперовий варіант.
Любіть Україну. І Японію теж, хоч вона і дивна як на наш європейський погляд)

Борис Акунін "Турецький гамбіт"

 От і прочитана ще одна книга про Ераста Фандоріна. Причому прочитана за день. Під час навчання це  просто рекордна швидкість. Книжка цікава. Головна героїня - дівчина у комплекті з чоловічим прізвищем на обкладинці - це завжди цікаво. А в комплекті з війною, яку Росія програла... :)
Отож сюжет як завжди в Акуніна: начебто нічого особливого, а цікаво - не відірватися. Тому я зупинюся на героях.
Варвара. Ну на початку типова дівчина очима чоловіка-письменника. Проста, наївна не вміє визнавати помилок і ні на що не здатна без міцного чоловічого плеча. Але далі вона еволюціонує, стає цікавішою, самостійнішою. Цікаво те, що її самостійність та ініціативність обернено пропорційні самостійності та ініціативності її нареченого. Дивна штука. еге ж.
Фандорін. У фіналі першої книги автор з нього познущався як міг. Але в компенсацію за це читач отримав повноцінного романтичного (трохи навіть байронічного) героя замість колишнього наївного, хоч і кмітливого, хлопчика. Для читала трагедія "Азазеля" вигідна, а от для самого Фандоріна...
Головний негідник (от не назву я його імені, хоч здогадувалася від самої дуелі в Будапешті) вийшов дуже симпатичним як на політика. Політики взагалі рідко бувають симпатичні, але цей непоганий, хоч і частенько дозволяв собі бруднити руки. Але то є війна... А після його монологу про Росію я майже закохалася ;)
Скачати книгу можна тут. Читайте хороші книги. І любіть Україну.

Борис Акунін "Азазель"

Велика сила інтернету. Щойно автор улюбленого книжкового блогу пише про книгу Акуніна, ця книга у списку на прочитання пролазить з надцятого  місця в першу десятку. І, як виявилося, недаремно.  Бо книга справді класна.

І хай детективна лінія сюжету (точніше, її розв'язання) викликало тільки посмішку. Та плювати на той сюжет, коли тут така монументальна робота з відтворення описуваної епохи! =)

Знімаю перед вами капелюха вдруге, пане Акунін. Цього разу за вашу літературну майстерність.

Та й герої мені сподобалися. Акунін описує їх з добродушним гумором, оригінально та цікаво. 

Особливо мені сподобався корсет "Лорд Байрон". Ну то таке.

Отож цю книгу я всіляко раджу.

А поки я вирішую моральну дилему купувати книгу цього автора чи не купувати книгу російського видавництва ви можете скачати "Азазеля" тут. 

Любіть Україну. І читайте хороші книги не зважаючи на громадянство автора (може у вас вийде, раз у мене не виходить)

Андрій Валентинов "Ола"

Увага. Весь текст нижче - це дифірамби автору та беззаперечне захоплення твором. Кому не подобається - не читайте.

Роман розповідає про Іспанію періоду закінчення Реконкісти, коли та ще була поділена на окремі королівства, а Торквемада тільки розпочав проведення своїх вогняних шоу з летальним кінцем. Головний герой - контрабандист Начо, на прізвисько Бланко, зустрічає в придорожньому трактирі божевільного каліку дона Саладо (тогочасного Дон Кіхота), і його життя змінюється, (банальна фраза, знаю)

Мені дуже подобається бажання автора (який, до речі, кандидат історичних наук Харківського національного університету) докопатися до суті історичних подій, розібратися в причинах, не лише очевидних, а й у прихованих.  Більшість авторів таким не заморочується, а більшість читачів не цікавиться. Але тут... Дивись перше речення.

Сюжет роману в міру історичний, в міру фентезійний, в міру реалістичний та романтичний. Словом, ідеальні пропорції плюс цікаво. Дуже цікаво написано. От лише викликало подив те, як панькалася з головним героєм інквізиція. І попрощатися відпускали, і погуляти раз чи двічі... Аж дивно.

За головного героя автору окрема подяка. Людина, в якій вживаються лицар і контрабандист. Ну як вживаються? Краще, ніж Доктор Джекілл і містер Хайд, але все одно погано. Він метається між благородством і страхом за власну шкуру, викликає захоплення і огиду, мститься повії, що здала його інквізиції і намагається її врятувати, понад усе боїться смерті і грається з нею в піжмурки, щоб врятувати незнайомих людей. І при всьому цьому Начо не назвеш неоднозначною людиною. Він на диво однозначний, просто сам про це ще не здогадується.

А за сеньйориту Інессу автору дякую тисячу разів. Це той випадок, коли дама серця не стала ідолом чи статуєю, а залишилася живою людиною. Ну гаразд, не зовсім живою. Але живішою за багатьох шляхетних панночок, яким не доводилося стрибати з вежі захопленого ворогами замку.

Мене, до речі, спершу, дуже дратував прикметник "лобаста" у відношенні Інесси, але потім я згадала божевільні критерії краси у 13 ст., коли лоб на півобличчя вважався ознакою краси та благородства, і все стало на свої місця. Це слово -  натяк для таких дурних читачів як я, котрі всю книгу мучаться над питанням: "Це та сама Іннеса, що й в легенді, чи інша?"

Всі інші персонажі від дона Саладо до віслюка з колоритним ім'ям так само цікаві й харизматичні, от лише, якщо я візьмуся про них писати, вийде ціла дисертація. Тому прошу повірити мені на слово і прочитати цю, безумовно прекрасну книгу.

Скачати можна тут. Письменник наш, але видавництво, на жаль, російське. Я буду мріяти про переклад, раптом диво станеться. І обов'язково прочитаю ще книги цього автора

Читайте українських письменників. І любіть Україну.

Володимир Аренєв "Бісова душа або заклятий скарб"

Українське фентезі. Воно існує, просто про нього мало хто чув. І Володимир Аренєв - один з кращих читаних мною українських авторів фентезі. Невеличка повість була не так давно перевидана видавництвом "Києво-Могилянська академія". Оформлення книги, звісно, шикарне, але панове видавці! Майте совість - не у кожного потенційного покупця є сто гривень на книгу. Чому б не випустити паралельно з накладом такого гарного подарункового видання ще й економ-варіант книги?

Особисто я грошей на цю книгу так і не нашкребла. Тож дякую своєму головному редактору за гуманітарну допомогу літературним наркоманам і зобов'язуюся книгу таки повернути :-).

Сюжет твору крутиться навколо таємничої скриньки, яку головний герой - літній характерник Андрій Ярчук повинен заховати та заклясти місце, а попутно врятуватися від усіх тих, хто полює за цією скринькою.

Про саму повість - те, що починається, як пригодницьке чтиво з кожним кроком до фіналу все більше перетворюється на філософську повість про сенс життя, про вірність та зраду. Про борги, які слід віддавати, про самопожертву та жертву чужу, про ціну, яку доводиться платити за виконання обіцянок. Вся ця філософія гармонічно поєднується з українською міфологією - величезним і досі необробленим матеріалом для фентезійних книг. Та й історичне тло книги правдоподібне. Прискіпатися зможе хіба що дуже скептично настроєний професор.

Книга дуже цікава і захоплива, але читаючи її я так і на змогла позбутися почуття похмурої приреченості, начебто якийсь дамоклів меч завис над головним героєм і ніщо вже не може цей меч відвести. Як показав фінал - відчуття було правильним. Ярчук у своїй подорожі збирав докупи врожай свого життя: хороші й негідні вчинки, здійснені ним упродовж життя. Це справді його остання мандрівка перед тим, як козак вирушить Божим шляхом. І кінець цієї мандрівки вирішено заздалегідь. Звідси й почуття приреченості та смуток, який зостається після книги, незважаючи на відносно оптимістичний фінал. 

Окрема претензія до автора післямови - русалки, мавки та інші подібні істоти, сукупно названі у повісті берегинями справді за народними переказами не мають пупа. Це не авторська вигадка.

Це чудова неочікувано філософська повість з чудово відтвореним колоритом епохи. 

Читайте українське фентезі. І любіть Україну

В. Короткевич "Дике полювання короля Стаха"

Після кількох років пошуків я нарешті згадала назву прочитаної в дитинстві чудової книги і взялася її перечитувати. Але от біда - в інтернеті нема українського перекладу цієї книги. Тільки російською та білоруською - мовою оригіналу. Доведеться вчити білоруську ;-)

Коли я вперше прочитала цю книгу тринадцятирічною дівчинкою - то було кохання з першого абзацу.  Назва та автор забулися, а от сюжет та герої трималися в пам'яті усі ці роки.

Та тільки зараз я розумію що ж такого було в цій книзі.

Просто історія ця - не детективна оповідка про спробу довести до божевілля молоду дівчину, щоб загарбати її маєток. І не про кохання і навіть не про білоруську глухомань кінця 19 ст.

Це книга про жертовність. Про очисну жертву привидам минулого, принесену заради майбутнього.

Історія починається тим, що молодий вчений-фольклорист Андрей Беларецкий, мандруючи Білоруссю в пошуках старовинних легенд, випадково потрапляє у родовий замок Яновських - Болотні Ялини. І зостається там, щоб розплутати клубок містичних і жахливих подій, що обплутав його господиню - вісімнадцятирічну Надею Яновську.

З перших сторінок стає зрозуміло, що Надея і є очисною жертвою Болотних Ялин. Жертвою вона призначила себе сама, вважаючи себе відповідальною і за зраду, вчинену одним із перших Яновських королю Стаху (білоруський Роберт Брюс з нещасливим кінцем, якщо ви розумієте про що я) і за нещасне життя білоруських селян. Надея впевнена, що рано чи пізно селяни збунтуються і помстяться панам за своє злиденне животіння, але вона так само свято впевнена, що так і має бути. І коли це станеться пролита кров буде всього лиш розплатою за несправедливість та жорстокість.

Надея зі спокоєм фаталістки готується до своєї очисної смерті, зваливши на себе тягар провин своїх предків. Здається, що доля її вирішена. Але тут у справу вступає ще один жертовний мотив - кохання.

Якщо оповідачу та за сумісництвом головному герою я просто симпатизувала, то Андреєм Свеціловічем я захоплювалася. Він один із тих, хто за словами Ліни Костенко "Народжується раз на століття, а померти може кожної миті". Воістину шекспірівський персонаж до пари Надеї.

Смерть його вразила мене найбільше і я в силу своєї дитячої фантазії намагалася перекрутити сюжет так, щоб він зостався живий. Аж поки не зрозуміла, що це неможливо. Свецілович став очисною жертвою замість Надеї і лише тому привиди минулого випустили останню зі своїх лабет. Така жертва, принесена в ім'я кохання, руйнує павутину, якою обплутано останню Яновську і водночас розбиває любовний трикутник, побудований навколо неї ж.

До слова, у "Дикому полюванні..." я вперше і поки востаннє побачила такий трикутник. Коли суперники замість того, щоб змагатися за серце прекрасної дами об'єднують свої зусилля заради її порятунку. І це не просто тимчасова співпраця - вони стають друзями. І смерть Свеціловича не дає загинути цій дружбі, залишає її чистою й незаплямованою. Таким був його вибір - перемогти долю навіть ціною власного життя.

Підсумовуючи свої роздуми, я можу сказати, що ця повість про зв'язок минулого і майбутнього, про те, що нічого у цьому світі не минає безслідно. І про те, що навіть долю можна перемогти, хоч за це й доведеться заплатити високу ціну.

Обов'язково прочитайте цю книгу. І любіть Україну. І Білорусію заразом)

Роман Іваничук - "Манускрипт з вулиці Руської"

Що б там мені не казали, а я люблю твори Іваничука. Хай там присутня тотальна романтизація героїв та епох, але для моєї романтичної натури це саме те, що треба. Крім того, романи цього автора оповідають про ті відтинки історії, які всі інші письменники старанно оминають.

Так і цього разу. "Манускрипт з Вулиці Руської" сподобався мені чи не з перших сторінок. Він розповідає про народження Львівського Успенського братства, про його засновника, Юрія Рогатинця, та про інших львів'ян, які у своєму власному місті були безправною меншістю, замкненою на Руській вулиці, немов у резервації.

Вам це нічого не нагадує?

Книга створена на хорошій фактичній базі, більшість згаданих у ній подій підтверджуються історичними фактами. Приїхавши до Львова, ви зможете побачити і будинок Корнякта, і синагогу "Золота Роза", і, звісно ж, Руську вулицю, з якої почалася вся ця історія.

Плюсів у книзі вдосталь: повнокровні герої, реалістичне історичне тло, цікавий виклад подій та філософія. А ще - яскрава українськість твору. Не плач за нещасними українцями, не картонна шароварщина, а справжня українськість. Українське місто, що залишилося таким, навіть коли українцям у ньому залишили тільки вулицю. За  сам лише факт існування такого українського міського роману я дуже вдячна пану Іваничуку)

І окремо хочу подякувати за молодого Хмельницького. Ніде більше не зустрічала такого образу ^_^

У "Манускрипта..." є й вади і основна з них - зневага автора до хронології подій. Послідовність їх мені вдалося встановити лише взявши до рук олівець і накресливши табличку.Я розумію, творчі експерименти і все таке... Але ж читати так жахливо складно.

Друга вада випливає з першої - сюжетні лінії часто розірвані через оту хронологічну плутанину, що також ускладнює читання. Всі інші недоліки - це більше справа суб'єктивних вподобань.

Прочитайте цю книгу - не пошкодуєте. І любіть Україну)