Андрій Валентинов "Овернський клірик"

Ааааа! Валентинова таки перекладали українською. Правда, всього одну книгу, що не може не засмучувати. Одразу попереджаю. що весь текст нижче, ода даному письменнику.
Книжка неймовірно класна. У ній є і гумор, і трагедія, і чари, і реальність. Причому така реальність, що хоч семінар з історії Середньовіччя по цій книзі готуй.
Але про дергів інтернет вперто мовчить, а автор у соцмережах не мешкає, тож його не спитаєш докладніше про цей народ.
Схоже, цей автор має сталі звички: робити головним героєм роману того, кого інші автори старанно обминають (в даному випадку монаха) і називати його кохану Інессою. А я що? А я нічого, мені просто приємно с:
Мені сподобався головний герой, мені сподобалися його учні, сподобалася Анжела-Цецилія і раптово не сподобалися катари. Хоча я досі впевнена, що хрестові походи на Південь Франції есті католицькій церкві та всім країнам - організаторам цих походів честі не роблять. Але катар, який так легко пожертвував життям брата Ансельма, знищив будь-яку симпатію з мого боку до цієї єресі.
Словом претензії до автора лише дві. Навіть одна, бо друга до видавництва. Отож претензія до автора - такий відкритий фінал, що не на одну книгу продовження вистачить. І де це продовження.
Ну і звична вже претензія до видавництва: і це все? Я хочу ще таких книг і зобов'язуюся їх купити, щойно будуть гроші. Дійте, панове.
Читайте хороші книги. І любіть Україну

Діана вінн Джонс Болиголов у вогні

Цікаво, чим думали російські перекладачі, обираючи таку абсолютно "ліву" назву для перекладу? 

Книга починається з картини "Болиголов у вогні", яка зберігає в собі купу таємниць, а золотий кінь до самого фіналу жодної ролі не грає.
Книжка шедевральна. Власне, я не читала ще жодної нешедевральної книги пані вінн Джонс, але Ця книга перевершила навіть "Мандрівний замок Хаула". Така життєва, така чарівна, така, така...  У мене просто не вистачає слів... Краще прочитайте самі.
Скачати цей шедевр можна тут.
Якщо Видавництво Старого Лева не видасть найближчим часом ще одну книгу пані вінн Джонс, я не відповідаю за наслідки цього жорстокого знущання над моєю психікою.
Любіть Україну і сподівайтеся на краще.

Ольга Чигиринська "Справа вогню"

Я двічі починала читати книги пані Чигиринської, але вони були такими непростими як розумово, так і морально, а у мене була сесія... А після сесії знаходилися книги легші, простіші і я знову відкладала в довгу шухляду твори цієї авторки. Але цю книгу я твердо вирішила прочитати, адже вона відрізняється від класичного фентезі місцем дії - Японією часів Бакумацу та Мейдзі - та чесним дотриманням історичної правди. Та й книга виявилася легшою за попередні і щойно я розібралася в іменах, як вже жила разом з героями твору, страждала від безсилля, дивлячись як горить тисячолітня столиця, сумувала за загиблими, шукала схованого в темряві ворога. І не встигла кліпнути, як історія скінчилася. А мені мало.
Взагалі я була приємно здивована японськістю тексту. Повість настільки японська, наскільки це можливо, особливо якщо згадати, що авторка - українка. Герої вийшли надзвичайно живими і навіть відразливий образ Міури виписано так, що я можу лише схилити голову перед майстерністю авторки і покірно визнати, так добре ніколи не напишу.
Історичних реалій у повісті безліч, чому я була дуже рада. А ще до цих історичних реалій додаються виноски-пояснення, що радує ще більше. От лише класифікацію японських жінок "легкої поведінки" довелося гуглити самостійно. Ставлю це у докір автору, раптом виправить ситуацію :)
 Я можу писати ще багато, але все це будуть беззмістовні вигуки захоплення. Скажу лише, що це перша книга "вампірської" тематики, яка справді мене захопила. Я чекатиму виходу цієї книги українською мовою і лихо тому, через кого я її не дочекаюся.
Читати книгу онлайн можна тут. Я бідна студентка, тому чесно заплатити пані Чигиринській за її роботу не можу і прошу пробачення. Обіцяю виправитися за першої нагоди. Але найкращим варіантом була б можливість купити паперовий варіант.
Любіть Україну. І Японію теж, хоч вона і дивна як на наш європейський погляд)

Діана вінн Джонс "Чарівники з Капрони"

Чергова книга про Крестомансі. Цього разу письменниця вирішила здійснити мрію половини людства і вигадала хороший кінець історії Ромео та Джульєтти. Але трохи передала куті меді і таких пар вийшло аж три. Але як на мене, це книзі не зашкодило.

Ця книга захопила мене майже так само, як перша і значно більше, ніж друга. От лише мені замало було Крістофера, що й не дало цій книзі дотягтися до "Дев'яти життів...". Ні, я розумію, що такого харизматичного персонажа й потрібно показувати зрідка, інакше у читача виникне передрозування. Але у моєму випадку вийшов дефіцит.

Пісня Капронського янгола латиною звучить чудово, а от у перекладі... Нарешті я маю за що полаяти росіян-перекладачів цієї серії.

Образи головних героїв  - Тоніно та Анжеліки - вдалися на "ура". Другорядні образи теж. Ну а образи котів у пані Джонс традиційно найкращі.

Питання через що ж посварилися двісті років тому Монтана і Петроккі залишилося відкритим і це чи не єдиний недолік книги.

Найбільше мені сподобалися мотиви безнадійної війни заради порятунку рідного графства. Цієї війни було мало, але мене зачепило.

 Капрону змогли врятувати. Не знаю як вам, але мені це дарує надію.

Підсумок: дуже й дуже хороша книга. Рекомендую.

Скачати можна тут. Читайте книги Діани вінн Джонс і любіть Україну так, як її персонажі люблять свою Вітчизну.

Борис Акунін "Азазель"

Велика сила інтернету. Щойно автор улюбленого книжкового блогу пише про книгу Акуніна, ця книга у списку на прочитання пролазить з надцятого  місця в першу десятку. І, як виявилося, недаремно.  Бо книга справді класна.

І хай детективна лінія сюжету (точніше, її розв'язання) викликало тільки посмішку. Та плювати на той сюжет, коли тут така монументальна робота з відтворення описуваної епохи! =)

Знімаю перед вами капелюха вдруге, пане Акунін. Цього разу за вашу літературну майстерність.

Та й герої мені сподобалися. Акунін описує їх з добродушним гумором, оригінально та цікаво. 

Особливо мені сподобався корсет "Лорд Байрон". Ну то таке.

Отож цю книгу я всіляко раджу.

А поки я вирішую моральну дилему купувати книгу цього автора чи не купувати книгу російського видавництва ви можете скачати "Азазеля" тут. 

Любіть Україну. І читайте хороші книги не зважаючи на громадянство автора (може у вас вийде, раз у мене не виходить)

Діана вінн Джонс " Зачароване життя"

Черговий шедевр від авторки) Крістофер виріс, одружився (ну ж бо, вгадайте ім'я його дружини :) ), і має мороку з пошуком наступника. Наступник знаходиться, його звати Мур Чант і він до неможливого тихий і ввічливий хлопчик, який навіть не підозрює про свої здібності. Зате про них знає його старша сестра, Гвендолін. І всіляко цим користується. А далі все як зазвичай у Вінн Джонс: чудовий гумор, нестандартні персонажі й цікаві пригоди.

Сподобалося мені все. Особливо порадувало те, що Гвендолін як була малолітньою злочинницею, так нею й залишилася. Бо зазвичай у дитячих книгах подібні герої чарівним чином розкаюються і перетворюються на малолітніх янголят, причому без жодних логічних пояснень. Ще сподобався мені Крестомансі з його костюмами на кожен день тижня, нескінченною енергією і впевненістю у власних силах.

От і все, що я хотіла сказати. Чудова книжка.

Традиційно даю посилання для скачування і борюся з бажанням написати працівникам Старого лева листа з проханням перекласти даний цикл.
Читайте цікаві книги. І любіть Україну.

Андрій Валентинов "Ола"

Увага. Весь текст нижче - це дифірамби автору та беззаперечне захоплення твором. Кому не подобається - не читайте.

Роман розповідає про Іспанію періоду закінчення Реконкісти, коли та ще була поділена на окремі королівства, а Торквемада тільки розпочав проведення своїх вогняних шоу з летальним кінцем. Головний герой - контрабандист Начо, на прізвисько Бланко, зустрічає в придорожньому трактирі божевільного каліку дона Саладо (тогочасного Дон Кіхота), і його життя змінюється, (банальна фраза, знаю)

Мені дуже подобається бажання автора (який, до речі, кандидат історичних наук Харківського національного університету) докопатися до суті історичних подій, розібратися в причинах, не лише очевидних, а й у прихованих.  Більшість авторів таким не заморочується, а більшість читачів не цікавиться. Але тут... Дивись перше речення.

Сюжет роману в міру історичний, в міру фентезійний, в міру реалістичний та романтичний. Словом, ідеальні пропорції плюс цікаво. Дуже цікаво написано. От лише викликало подив те, як панькалася з головним героєм інквізиція. І попрощатися відпускали, і погуляти раз чи двічі... Аж дивно.

За головного героя автору окрема подяка. Людина, в якій вживаються лицар і контрабандист. Ну як вживаються? Краще, ніж Доктор Джекілл і містер Хайд, але все одно погано. Він метається між благородством і страхом за власну шкуру, викликає захоплення і огиду, мститься повії, що здала його інквізиції і намагається її врятувати, понад усе боїться смерті і грається з нею в піжмурки, щоб врятувати незнайомих людей. І при всьому цьому Начо не назвеш неоднозначною людиною. Він на диво однозначний, просто сам про це ще не здогадується.

А за сеньйориту Інессу автору дякую тисячу разів. Це той випадок, коли дама серця не стала ідолом чи статуєю, а залишилася живою людиною. Ну гаразд, не зовсім живою. Але живішою за багатьох шляхетних панночок, яким не доводилося стрибати з вежі захопленого ворогами замку.

Мене, до речі, спершу, дуже дратував прикметник "лобаста" у відношенні Інесси, але потім я згадала божевільні критерії краси у 13 ст., коли лоб на півобличчя вважався ознакою краси та благородства, і все стало на свої місця. Це слово -  натяк для таких дурних читачів як я, котрі всю книгу мучаться над питанням: "Це та сама Іннеса, що й в легенді, чи інша?"

Всі інші персонажі від дона Саладо до віслюка з колоритним ім'ям так само цікаві й харизматичні, от лише, якщо я візьмуся про них писати, вийде ціла дисертація. Тому прошу повірити мені на слово і прочитати цю, безумовно прекрасну книгу.

Скачати можна тут. Письменник наш, але видавництво, на жаль, російське. Я буду мріяти про переклад, раптом диво станеться. І обов'язково прочитаю ще книги цього автора

Читайте українських письменників. І любіть Україну.

Діана вінн Джонс "Дев'ять життів Крістофера Чанта"

Якщо коротко, то це шедевр. Ні, серйозно. Це така дитяча казка, яку у вісімнадцять років читаєш з не меншою цікавістю, ніж у десять. Це казка, яка не робить знижки на вік читача і показує правду. А ще це кількасот сторінок цікавих пригод, суто англійського гумору і мандрівок мальовничими й цікавими світами.
 У Діани вінн Джонс прекрасний дар - писати про сумне з посмішкою. Дитинство у Крістофера було просто жахливе, але тим не менш про нього читаєш з посмішкою і тільки копнувши глибше розумієш, що тут плакати треба. І навіть розуміючи це все одно смієшся: з того, як ловили Трогмортена; з того, як Крістофер дивився чи не ховають подруги його матері риб'ячих хвостів під сукнями; з того, чим, на думку хлопчика гувернантки відрізняються від няньок...
У цій книзі я нарешті прочитала логічну (для людини, котра не спеціаліст з  фізики) теорію множинності світів і це не може не радувати. Так само радує те, що діти у книзі це не маленькі янголята і не глина, з якої слід виліпити людину (останнім грішать автори-моралізатори). Діти у розумінні автора відрізняються від дорослих лише обсягом знань та досвіду, тож і вони можуть накоїти чимало як лиха, так і добра. І не варто скидати всю вину за те, що Крістофер накоїв, на "жорстоких дорослих". Хлопчик і сам доклав чимало зусиль, щоб заварити ту кашу, яку змушений був розгрібати в останніх розділів. Хоча нікуди правди діти, з його думкою мало хто рахувався
А ідею живої богині пані Джонс явно позичила в Непалі. Щоправда непальська богиня милосердніша - коли дівчатка-богині виростають, то просто повертаються додому, а не помирають.
Висновок: дивись перше речення. Як добре, що це лише початок циклу =)
Скачати книгу можна тут. "Видавництво Старого Лева", до речі, видало вже дві книги Діани вінн Джонс, щоправда, з циклу "Мандрівний замок". Але може вони й до "Світів Крестомансі" колись доберуться?
Не ставте хрест на українському книговидавництві. І любіть Україну

Ніл Гейман "Зоряний пил"

     Оскільки я не встигаю писати нормальні відгуки на всі прочитані книги, постараюся бути лаконічною.
      Це той випадок, коли автор плює на логіку і на правила, а у нього все одно виходить шедевр. Ніл Гейман не сильно замислювався над тим чи потягнуть два цапи візок з пасажиром, та ще й з належною швидкістю. Та й щодо правдоподібності інших деталей твору він явно не заморочувався. І коли розумієш, що на якість повісті це ніяк не вплинуло, то аж завидки беруть! Бо така неправдоподібно-реальна казка причаровує, затягує і тобі не виплутатися з неї, хоч би що кричав внутрішній реаліст.
    Єдине, в чому Гейман притримувався реалізму - це характери персонажів. Вони й справді вийшли живими. Деякі настільки живими, що руки чухалися їх умертвити.
     Придеруся хоч до чогось, щоб заспокоїтися.
     Розумію, таємні організації - класика пригодницьких творів, але навіщо було вигадувати таємну організацію, про яку в тесті згадується двічі, та й  то побіжно? А історія Дунстана та Уни? От для чого такі кхм... подробиці? Від них за версту несе дешевим дамським романчиком, чесно.
     Ну от, пообурювалася і аж легше стало. А загалом, повість мені сподобалася, дуже сподобалася, особливо подяка "...Були й інші люди, які читали мою книгу у процесі написання і давали мені мудрі поради. Не їх вина, що я до цих порад не дослухався...". А в списку радників, до речі, найвідоміші британські письменники. Люблю здоровий егоїзм.
    Скачати книгу можна тут, бо чує моє серце, що Геймана у нас видадуть десь після Сапковського.
   Не купуйте російського. І любіть Україну.

Г. Л. Олді "Пасербки восьмої заповіді

     Ця книга якась незвична для Олдів. Я, звісно, читала тільки перші дві книги Мікенського циклу та одну книгу Ойкумени, але все ж трохи судити можу. Всі попередні прочитані мною їхні книги — це філософія з дією, а тут — дія з філософією.

Ця книга про прийомних дітей Самуїла-баци, злодіїв і дітей злодія, але злодіїв незвичайних. Вони крадуть не гроші й не коштовності, а бажання, почуття й таланти. І для них усіх подібний дар — то благословення й прокляття водночас.

І для абата Яна, що краде гріхи своїх прихожан, а потім сам страждає від них.

І для дружини купця Терези, яка краде у свого чоловіка надлишки совісті і назбирує у своїй душі аж забагато цього рідкісного почуття.

І для фехтувальника Михала, що страшенно ревнує свою молоду дружину, але замість того, щоб завоювати її серце, намагається викрасти з нього любов до суперника (якої )

там, як виявилося, нема. Отака ціна вашій здогадливості, хлопці)

Але найгірше дісталося наймолодшій, Марті, яка осмілилася вкрасти у диявола з-під носа душу свого коханого.

Ну а далі починаються шалені перегони, приправлені, як завжди у Олді, філософією. І от до філософії у мене є претензії. Ні Раю, ні Пекла не існує, стверджують автори, їх ми переживаємо тут, на землі. Така собі вільна інтерпретація єресі Катарів. Ну щодо пекла я можу й погодитися. От лише це означає, що коли з людиною сталося лихо, то вона сама винна. За минуле чи позаминуле життя. І якщо людина за життя багато настраждалася, то в попередньому житті вона була закоренілим негідником, так? Неприємно таке чути. концепція пекла, як не дивно, приємніша.

З Раєм ще гірше. На цій планеті ніде нема раю, не може його тут бути за замовчуванням. Бо наш світ — поле бою добра і зла. І не знайдеться в ньому жодної бочки меду без ложки дьогтю. Закон природи, ага.

Єдине, що мені сподобалося в цій концепції — Чистилище. Адже Дантове (католицьке, тобто =) ) Чистилище якось не надихає. Не всякий гріх можна спокутувати фізичними навантаженнями. Але й православна відсутність Чистилища мені не до душі. А от ідея, написана в "Пасербках..." сподобалася. Нагрішила людина так, що і в Пекло ще рано, і в Рай запізно — народжуйся дорогенький, заново і спробуй надолужити втрачене. На цьому теологічну суперечку припиняю і переходжу до, власне книги.

Книга цікава. Дуже цікава, хоч і коротка. Єдина заувага авторам — лінія з Джошем. Що з ним сталося далі? Невже Мартин коханий так все життя й прожив у собачому тілі? Хотілося б почути відповідь.

P.S: Я вже відкладала убік прочитану книгу, коли побачила на форзаці рік випуску і наклад. І у мене з'явилося добре й світле бажання кого-небудь придушити.

Любі українці, а конкретно українці-книголюби! Як це так, що за вісім років ви так і не розкупили двотисячний наклад? Десять гривень за книжку - це ж майже задарма. А якби розкупили, то може "Зелений пес" ще щось із Олді переклав би. Не факт, звісно, але...

А ви, дорогі мої видавці та власники книгарень! Як так сталося, що за ці ж вісім років, я дану книгу у книгарні побачила лише місяць тому?

Ні, я розумію — у сі ті, до кого я апелюю, вони як паралельні прямі. Рухаються в один бік, але не перетинаються. Але після такого шоку хочеться взяти в руки молота і погнути ці прямі так, щоб вони між собою бантиком зав'язалися.
Купуйте книжки українською. І любіть Україну.

"Изольда Великолепная"

Тетралогія Катерини Лесніної «Изольда Великолепная» видана в серії фентезійного любовного роману. Я б на неї й уваги не звернула, якби не той факт, що автор отримала звання кращого дебютанта на Євроконі-2013. З чотирьох книг я подужала дві. Третю й четверту не читала і причина цього зовсім не у любовній лінії. Любовна лінія в романі хоч і задає тон, але поступово відтісняється на другий план соціально-політичною. В іншому випадку я б аплодувала таким змінам але тут…

Якби ці книги трапились мені до рук ще рік тому, я б прочитала їх усі і сказала б: «Ну що ж, автор має право на власну думку. Можливо, у її роздумах є раціональне зерно.» За цей рік нічого з цього й не змінилося. Автор, як і інші люди, має право на власну думку. І, можливо, таки має в чомусь рацію. Але мені майже фізично боляче читати цю її філософію. Виникає відчуття, немов би пані автор методично втоптує у бруд те, чим ми живемо від грудня минулого року. І сприйняти філософію того, хто втоптує в багно твої найдорожчі ідеали практично неможливо.

Я так і не змогла прочитати дві останні книги тетралогії, але й дві перші допомогли мені скласти пазл під назвою «Чому росіяни нас не розуміють?». Все виявилося до болю просто: для росіян будь-яка революція — зло за замовчуванням. При слові революція вони згадують у кращому випадку кривавий жовтень 1917-го, у гіршому — 1991, путч та розпад СРСР. В обох випадках революція уявляється чимсь диявольським, лиховісним. І Лесніна використала у своєму творі саме такий архетип революції — зображена нею «революція» виглядає пародією на справжню. І справа навіть не в тому, що організовується вона «згори» і не в тому, що її плодами збираються скористатися покидьки.  Революція, справжня революція, відбувається тоді, коли критична маса людей вже не може жити по-старому. Не просто не хоче, а не може. Фізично. А що ми бачимо у протектораті Дохерті? Люди ненавидять тих, хто п’є їхню кров, раби ненавидять своїх господарів, лорд-протектор бачить наскільки гнила система, якою живе протекторат. Але ніхто з них навіть не замислюється як можна жити інакше.  На такому ґрунті революція не виросте яких би грошових добрив їй не підсипали. А вже про те, що жодна революція в історії не починалася згори, я взагалі мовчу.

Я розумію звідки таке ставлення до революцій в росіян. У цієї нації надто розвинений культ мучеництва. Це добре видно на ставленні до Великодня. Якщо для українців головне це Воскресіння, торжество життя над смертю, «смертію смерть поправ»; то для росіян головними є «страсті Христові», муки та страждання і вони у переважній більшості не розуміють нашого майже тріумфального «Христос воскрес!», і не можуть осягнути того сенсу воскресіння, який є природним для нас . Оцей культ мучеництва та страждання дуже вигідний путінському режимі. Страдники не повстають, вони не здатні на революцію. І у цьому криється ще одна відмінність між нашими націями: на здивування росіян: «Як ви могли повстати проти своє влади?» українці відповідають таким же подивом: «А як ви могли не повстати?!». Революція у нас в крові, тоді як в росіян в крові така покірність долі, що стає страшно.

Ще однією помилкою пані авторки стала теорія змін згори. Реформи можуть бути тільки поступовими і надходити від президента/короля/лорда-протектора (потрібне підкреслити). Але чи може міняти систему людина, яка є породженням цієї системи і владу має лише завдяки їй? Кайя Дохерті, лорд-протектор, не виглядає ні противником системи, ні її породженням. Таке враження, що він був повністю ізольований від реальності більшу частину свого життя. Виглядає це штучно й надумано, але автор не змогла інакше створити образ реформатора. Лорд-протектор, що розбирався б у цьому гадючнику, не плекав би ілюзій щодо можливості поступових реформ і неминуче б став революціонером. Тоді як автор поставила собі ціль зобразити революцію, як зло.

У цьому нема її вини, така суть Росії, така філософія її народу. У цій країні на даному етапі розвитку революція в принципі неможлива. Це видно навіть у літературному плані: у П. Мирного Чіпка Варениченко йде на злочин, розчарувавшись у намаганні зробити світ кращим, справедливішим. А Розкольников Достоєвського саме за допомогою злочину намагається зробити світ «кращим». Але ця його теорія — тільки ширма, намагання прикрити свій  злочин високою ціллю, внаслідок чого знецінюється й висока ціль.

Таких Розкольникових в Росії за всю її історію було безліч і результатом їх діяльності стало знецінення високих душевних поривів. Українець, скептично посміхається, дивлячись на осінні протести студентів за ЄС. Але він виходить на Майдан, щоб захистити цих студентів після їх побиття «беркутом». І тисячі таких українців, об’єднаних вірою у вищу справедливість здатні померти за свої ідеали. Росіянин же, навіть підтримуючи протестувальників з Болотної площі, не готовий підтримати їх в боротьбі з владою; він впевнений, що вищої справедливості не існує, а ідеали створені для наївних дурнів, тож не варто за них помирати. Останнім бастіоном душі у нього залишається мучеництво і страх перед змінами, бо ті бувають тільки на гірше.

За такої розстановки сил зрозумілий страх росіян перед революціями загалом та Майданом зокрема. Люди, здатні на смерть, в ім’я своїх ідеалів виглядають в їх очах прибульцями з іншого світу чи з іншої епохи, у будь-якому випадку вони здаються чужинцями і не викликають у росіян нічого, окрім страху. А страх породжує агресію.

Щось я дуже далеко забралася вбік від книги. Що можна сказати про неї? Книга написана хорошою мовою, сюжетна фабула доволі оригінальна, герої (окрім лорда-протектора) вийшли живими й цікавими, любовна лінія також не перетворюється упродовж книги у чергові соплі з цукром… Але радити цю книгу я не стану. Бо її філософія настільки неприйнятна для мене, як донорська кров відмінної від моєї групи. І з цим нічого не поробиш.

Ніколи не зневірюйтесь у своїх ідеалах. І любіть Україну.

Володимир Аренєв "Бісова душа або заклятий скарб"

Українське фентезі. Воно існує, просто про нього мало хто чув. І Володимир Аренєв - один з кращих читаних мною українських авторів фентезі. Невеличка повість була не так давно перевидана видавництвом "Києво-Могилянська академія". Оформлення книги, звісно, шикарне, але панове видавці! Майте совість - не у кожного потенційного покупця є сто гривень на книгу. Чому б не випустити паралельно з накладом такого гарного подарункового видання ще й економ-варіант книги?

Особисто я грошей на цю книгу так і не нашкребла. Тож дякую своєму головному редактору за гуманітарну допомогу літературним наркоманам і зобов'язуюся книгу таки повернути :-).

Сюжет твору крутиться навколо таємничої скриньки, яку головний герой - літній характерник Андрій Ярчук повинен заховати та заклясти місце, а попутно врятуватися від усіх тих, хто полює за цією скринькою.

Про саму повість - те, що починається, як пригодницьке чтиво з кожним кроком до фіналу все більше перетворюється на філософську повість про сенс життя, про вірність та зраду. Про борги, які слід віддавати, про самопожертву та жертву чужу, про ціну, яку доводиться платити за виконання обіцянок. Вся ця філософія гармонічно поєднується з українською міфологією - величезним і досі необробленим матеріалом для фентезійних книг. Та й історичне тло книги правдоподібне. Прискіпатися зможе хіба що дуже скептично настроєний професор.

Книга дуже цікава і захоплива, але читаючи її я так і на змогла позбутися почуття похмурої приреченості, начебто якийсь дамоклів меч завис над головним героєм і ніщо вже не може цей меч відвести. Як показав фінал - відчуття було правильним. Ярчук у своїй подорожі збирав докупи врожай свого життя: хороші й негідні вчинки, здійснені ним упродовж життя. Це справді його остання мандрівка перед тим, як козак вирушить Божим шляхом. І кінець цієї мандрівки вирішено заздалегідь. Звідси й почуття приреченості та смуток, який зостається після книги, незважаючи на відносно оптимістичний фінал. 

Окрема претензія до автора післямови - русалки, мавки та інші подібні істоти, сукупно названі у повісті берегинями справді за народними переказами не мають пупа. Це не авторська вигадка.

Це чудова неочікувано філософська повість з чудово відтвореним колоритом епохи. 

Читайте українське фентезі. І любіть Україну

"З точки зору троля" антологія

Останнім часом мене потягло на казки.Але не на звичайні, а на нестандартні. Причина цього, напевно, в тому, що більшість казок я в дитинстві читала майже неадаптованими і класичні прилизані варіанти звичних сюжетів навівають на мене смуток.

Збірка "З точки зору троля" - це збірка перелицьованих казок, головними героями у яких виступають традиційні негідники - тролі, відьми, злі чаклуни та мачухи.
Казки написані різними авторами, у різних форматах і, відповідно, різні за якістю. Є хороші казки, а є погані. Є парочка зовсім нікудишніх. В принципі, у кожній антології присутня така проблема.
Найбільше мені сподобалися казки Нікса Гарта та Делії Шерман (твори останньої, як і багатьох інших авторів з антології, не те що українською - навіть російською не перекладені) ну і Ніла Геймана, у нього взагалі талант до перелицьовування казок.
Казки Ніни Кірікі Хофман, Мідорі Снайдер, Елен Кушнер, Катрін Валенте та Пітера Бігла також цікаві та незвичайні.
А от вірші Венді Фрот та Джозефа Статона - це, як на мене, повний провал. Так само, як оповідання Холлі Блек, яка, намагаючись виправдати вовка з "Червоної шапочки", відійшла аж надто далеко від сюжету. Та й Майкл Хофман, написавши про Румпельштільцхена, не впорався з поставленим завданням - до головного героя не відчуваєш навіть співчуття, не кажучи про виправдання. Просто огида до цього персонажа поширилася ще й на короля з королевою, ото й  усе.
Інші казки зі збірки також непогані, хоч особливих емоцій не викликали.
Книгу можна скачати безкоштовно Тут. Не купуйте російського. І любіть Україну ;-)

В. Короткевич "Дике полювання короля Стаха"

Після кількох років пошуків я нарешті згадала назву прочитаної в дитинстві чудової книги і взялася її перечитувати. Але от біда - в інтернеті нема українського перекладу цієї книги. Тільки російською та білоруською - мовою оригіналу. Доведеться вчити білоруську ;-)

Коли я вперше прочитала цю книгу тринадцятирічною дівчинкою - то було кохання з першого абзацу.  Назва та автор забулися, а от сюжет та герої трималися в пам'яті усі ці роки.

Та тільки зараз я розумію що ж такого було в цій книзі.

Просто історія ця - не детективна оповідка про спробу довести до божевілля молоду дівчину, щоб загарбати її маєток. І не про кохання і навіть не про білоруську глухомань кінця 19 ст.

Це книга про жертовність. Про очисну жертву привидам минулого, принесену заради майбутнього.

Історія починається тим, що молодий вчений-фольклорист Андрей Беларецкий, мандруючи Білоруссю в пошуках старовинних легенд, випадково потрапляє у родовий замок Яновських - Болотні Ялини. І зостається там, щоб розплутати клубок містичних і жахливих подій, що обплутав його господиню - вісімнадцятирічну Надею Яновську.

З перших сторінок стає зрозуміло, що Надея і є очисною жертвою Болотних Ялин. Жертвою вона призначила себе сама, вважаючи себе відповідальною і за зраду, вчинену одним із перших Яновських королю Стаху (білоруський Роберт Брюс з нещасливим кінцем, якщо ви розумієте про що я) і за нещасне життя білоруських селян. Надея впевнена, що рано чи пізно селяни збунтуються і помстяться панам за своє злиденне животіння, але вона так само свято впевнена, що так і має бути. І коли це станеться пролита кров буде всього лиш розплатою за несправедливість та жорстокість.

Надея зі спокоєм фаталістки готується до своєї очисної смерті, зваливши на себе тягар провин своїх предків. Здається, що доля її вирішена. Але тут у справу вступає ще один жертовний мотив - кохання.

Якщо оповідачу та за сумісництвом головному герою я просто симпатизувала, то Андреєм Свеціловічем я захоплювалася. Він один із тих, хто за словами Ліни Костенко "Народжується раз на століття, а померти може кожної миті". Воістину шекспірівський персонаж до пари Надеї.

Смерть його вразила мене найбільше і я в силу своєї дитячої фантазії намагалася перекрутити сюжет так, щоб він зостався живий. Аж поки не зрозуміла, що це неможливо. Свецілович став очисною жертвою замість Надеї і лише тому привиди минулого випустили останню зі своїх лабет. Така жертва, принесена в ім'я кохання, руйнує павутину, якою обплутано останню Яновську і водночас розбиває любовний трикутник, побудований навколо неї ж.

До слова, у "Дикому полюванні..." я вперше і поки востаннє побачила такий трикутник. Коли суперники замість того, щоб змагатися за серце прекрасної дами об'єднують свої зусилля заради її порятунку. І це не просто тимчасова співпраця - вони стають друзями. І смерть Свеціловича не дає загинути цій дружбі, залишає її чистою й незаплямованою. Таким був його вибір - перемогти долю навіть ціною власного життя.

Підсумовуючи свої роздуми, я можу сказати, що ця повість про зв'язок минулого і майбутнього, про те, що нічого у цьому світі не минає безслідно. І про те, що навіть долю можна перемогти, хоч за це й доведеться заплатити високу ціну.

Обов'язково прочитайте цю книгу. І любіть Україну. І Білорусію заразом)

Роман Іваничук - "Манускрипт з вулиці Руської"

Що б там мені не казали, а я люблю твори Іваничука. Хай там присутня тотальна романтизація героїв та епох, але для моєї романтичної натури це саме те, що треба. Крім того, романи цього автора оповідають про ті відтинки історії, які всі інші письменники старанно оминають.

Так і цього разу. "Манускрипт з Вулиці Руської" сподобався мені чи не з перших сторінок. Він розповідає про народження Львівського Успенського братства, про його засновника, Юрія Рогатинця, та про інших львів'ян, які у своєму власному місті були безправною меншістю, замкненою на Руській вулиці, немов у резервації.

Вам це нічого не нагадує?

Книга створена на хорошій фактичній базі, більшість згаданих у ній подій підтверджуються історичними фактами. Приїхавши до Львова, ви зможете побачити і будинок Корнякта, і синагогу "Золота Роза", і, звісно ж, Руську вулицю, з якої почалася вся ця історія.

Плюсів у книзі вдосталь: повнокровні герої, реалістичне історичне тло, цікавий виклад подій та філософія. А ще - яскрава українськість твору. Не плач за нещасними українцями, не картонна шароварщина, а справжня українськість. Українське місто, що залишилося таким, навіть коли українцям у ньому залишили тільки вулицю. За  сам лише факт існування такого українського міського роману я дуже вдячна пану Іваничуку)

І окремо хочу подякувати за молодого Хмельницького. Ніде більше не зустрічала такого образу ^_^

У "Манускрипта..." є й вади і основна з них - зневага автора до хронології подій. Послідовність їх мені вдалося встановити лише взявши до рук олівець і накресливши табличку.Я розумію, творчі експерименти і все таке... Але ж читати так жахливо складно.

Друга вада випливає з першої - сюжетні лінії часто розірвані через оту хронологічну плутанину, що також ускладнює читання. Всі інші недоліки - це більше справа суб'єктивних вподобань.

Прочитайте цю книгу - не пошкодуєте. І любіть Україну)